РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ФЕНОМЕНА «СОЦІОГУМАНІТАРНА ОСВІТА» У НАУКОВОМУ І ПУБЛІЦИСТИЧНОМУ ДИСКУРСАХ: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ

Анотація

У контексті трансформаційних викликів, зумовлених війною, соціальними кризами та реформуванням освітньої політики в українському інформаційному просторі набуває особливої уваги феномен «соціогуманітарна освіта». Він пов’язаний із цілою низкою понять, що формуються під його впливом (критичність мислення, історична пам’ять, соціальна активність, громадянська відповідальність, національна ідентичність, стійкість суспільства тощо) і в сучасних умовах набувають екзистенційного характеру. На основі контент-аналізу зібраних наукових і публіцистичних джерел доведено множинність і суперечливість визначень сутності соціогуманітарної освіти та її недостатню дослідженість як міждисциплінарного феномена. З’ясовано, що в науковому та публіцистичному дискурсах репрезентація цього феномена суттєво різниться за своїм змістом, стилістикою і функціональним призначенням, що зумовлює потребу в компаративному аналізі цих двох дискурсивних полів. Метою статті є висвітлення результатів порівняльного аналізу наукових і публіцистичних текстів, оприлюднених в Україні у 1991–2025 рр., у яких репрезентується феномен «соціогуманітарна освіта» та семантично пов’язані з ним поняття (гуманітарна освіта, гуманітарна політика, гуманітарне знання, суспільні і гуманітарні дисципліни, гуманітаристика тощо), виявлення їх особливостей та внеску у вивчення проблеми впливу соціогуманітарної освіти на стійкість суспільства і незалежність держави. Зроблено висновок про те, що соціогуманітарна освіта – це міждисциплінарна концепція, яка поєднує соціальні та гуманітарні знання для формування критичного мислення, громадянських компетентностей і демократичної свідомості. Науковий дискурс аналізує її крізь призму постколоніальної спадщини, модернізації змісту, безпекових викликів, застосовуючи методології педагогіки, соціології, філософії освіти. Водночас він має низку проблем, серед яких: фрагментарність концептуалізації досліджуваного феномена, методологічна розпорошеність, академічна ізоляція від політики та незначний рівень участі у публічному обговоренні). Публіцистичний дискурс емоційно репрезентує освіту як індикатор гуманітарної кризи та інструмент опору, використовуючи образні тропи й оцінні судження. Йому властиві риторика занепаду, ситуативність і маргіналізація гуманітарної тематики. Обидва дискурси репрезентують соціогуманітарну освіту як ресурс демократизації, ідентичності та посткризового відновлення, що потребує діалогу між науковими, освітніми та громадянськими інституціями. Перспективи подальшого розвитку досліджуваного феномена полягають у: формуванні інтегрованої парадигми, поєднанні академічного й громадянського змісту, нормативному осмисленні гуманітарної місії, медіалізації цінностей, мобілізації до захисту соціогуманітарної сфери.